Марія Фариняк через злидні змушена віддати сина, дев'ятирічного Михайла на виховання родичам покійного чоловіка: вуйкові Стефану, власникові книгарні, та цьоці Касі, суворій жінці, яка не рада появі чужої дитини в домі. Так починається історія Міська Фариняка, хлопчика початку ХХ століття, яка дивним чином переплітається з історією Михайла Фариняка, чоловіка початку ХХІ століття.
Для кого книжка
Для широкого кола читачів, усіх поціновувачів родинних саг та сучасної української прози.
Про аторку
Ореста Осійчук - українська письменниця, авторка циклу романів "АЙХО", володарка першої премії міжнародного конкурсу "Коронація cлова" й відзнаки "Найкращий дебют" порталу "БараБука", лауреатка Всеєвропейського конвенту "Єврокон".
Відгуки
Чудовий роман! Хвацька, класна, професійна робота! Я з великим задоволенням прочитав цей текст. Жива, яскрава, соковита мова; виразний авторський стиль; чудові герої (Щур і Павук - це взагалі моя велика любов!); неймовірно інтрижний, дуже щемкий і справжній сюжет; ціла гармонія різноманітних смислів, які читач глибоко переживе разом з героями. Іван Андрусяк, письменник, керівник Дитячої редакції "Нашого Формату"
Дуже атмосферний текст із багатою мовою, ретельно виписаним історичним тлом, мовленням і деталями. Герої "Абрикосової книгарні" прописані так, що ти відразу їм співпереживаєш, любиш їх і готова простити їм усякі дрібні капості. - Ольга Купріян, письменниця, літературна критикиня
Цитати
- Міську! Міську! А най тя шляк трафить! Ти що оглух?! Іди їсти!
Я завжди добре чув, коли мене кликала цьоця. Цьоця Кася перекрикувала навіть грім. Вона сама була громом. Ох, а що я міг удіяти? Мусив бігти. Бігти стрімголов, не озираючись, не зважаючи на кпини та прокльони, які частенько наздоганяли мене. Бо що довше я біг, то більше змінювався колір цьоциного обличчя. Якщо встигав до ясно-бурякового, вважайте, щастило. Тоді разом із зупою мене тільки по зав'язку напихали гнівними монологами про те, яке я невдячне порося, що зовсім не шанує бідну, стару цьоцю, гризучи її печінки та нерви. І від тих слів зупа справді починала віддавати печінкою та ще хтозна-чим. Можливо, цьоциними нервами? Апетит зникав. Але я домучував обід, тому що, не приведи Боже, було його не доїсти. Від такого нахабства ясно-бурякове обличчя цьоці доварювалось у власному соку до брунатно-бордового. Цей колір не віщував нічого хорошого. Єдиним порятунком для мене тоді ставав вуйко Стефан і його "Абрикосова книгарня"...
Але найбільше мені подобалося ходити до церкви тому, що там я вперше зустрів Іренку... Ця дивовижна дівчинка була просто неземним створінням. Інколи я гадав, що це Ангелик спустився до нас, грішних, на службу Божу, бо коли промені світла райським різнобарв'ям проникали крізь віконну мозаїку й заливали біляву голівку Іренки сяйвом, чітко бачив навколо неї перламутровий німб. Від вигляду цієї дівчинки серце моє щоразу співало голосніше за всі церковні хори світу. Якась невидима пташина прокидалась у моїй душі та ніжно щебетала, лоскочучи своїм співом і змушуючи постійно всміхатися...
